Цю надихаючу історію нам надіслала Юлія, 44 роки, з Києва. Її шлях до стрункості розпочався після багаторічної боротьби із зайвою вагою, гормональними збоями та невдалими дієтами. Сьогодні, після баріатричної операції, Юлія не просто змінила своє тіло — вона знайшла впевненість у собі та нове життя.
Мене звати Юлія, мені 44 роки, і моя історія боротьби із зайвою вагою почалася понад 10 років тому. Тоді, після третіх пологів, у мене виявили гіпертиреоз, видалили частину щитоподібної залози з численними вузлами і призначили тривале гормональне лікування. Буквально через місяць після операції моя вага почала стрімко зростати, досягнувши 80 кг при зрості 158 см. Особливої проблеми в такому наборі я тоді не бачила. Статура у мене щільна, дуже худою я ніколи не була, а після народження дітей узагалі обзавелася гарними жіночими формами — грудьми 4 розміру, округлим животиком і стегнами. Щоправда, цифри на вагах завжди були менші — всього 75–78 кг, які я, за бажання, могла скинути, сідаючи на дієту та кілька місяців відвідуючи спортзал. Але дуже скоро ці 85 переросли у 90 кг — на тлі продовження гормональної терапії.
Вирішивши взяти себе в руки, я спробувала обмежити себе в їжі. Але підступні кілограми не тільки не зникали, а й продовжували додаватися. Ще через місяць ваги показали 93 кг, а за два — вже 96 кг. Зрозумівши, що впоратися самостійно мені вже не під силу, я звернулася до дієтолога. Призначена нею шестимісячна кетодієта дозволила мені скинути загалом 20 кг, але при цьому сильно почало випадати волосся та ламатися нігті.
Кетодієту лікар мені скасувала, порадила не зловживати солодким і випічкою, підтримувати фізичну активність і відпустила. Але, схоже, відпустила й мій організм — буквально через три тижні я знову побачила на вагах плюс 3 кг, а потім кожен новий місяць додавав по 2–4 кг. В їжі я себе, чесно кажучи, не обмежувала. Та й важко було це зробити, живучи з моєю мамою. Вона, переїхавши до нас, повністю взяла на себе домашні справи і постійно тішила родину випічкою та домашнім хлібом, не спробувати які було просто неможливо. Якщо діти цього майже не відчували, то я — дуже. Навіть щоденні пробіжки з собакою нічого не змінювали.
Коли вага досягла 128 кг, а повсякденний одяг перетворився на чохол для дирижабля, я знову звернулася до лікарів. Із симпатичної пухленької жінки я перетворилася на справжнього «колобка на ніжках». Живіт став круглим, випинався вперед. Гінеколог запідозрила гормональні проблеми і направила на обстеження, яке показало, що, незважаючи на видалену щитоподібку і спіраль «Мірена», гормони й холестерин у нормі. А от інсулін у крові зашкалює — переддіабетичний стан. Індекс маси тіла вже перевищував 35 — це другий ступінь ожиріння. З’явилася задишка, стрибки тиску, часті мігрені, через які я днями лежала в ліжку. Потрібно було терміново діяти. Через стан здоров’я препарати для схуднення мені були протипоказані, і тоді лікар запропонував спробувати баріатрію. Попри тривалий період відновлення та можливі побічні ефекти, операція здалася мені найоптимальнішим способом впоратися з проблемою.
Операцію мені зробили в Києві, і я досі з вдячністю згадую чуйні руки мого лікаря — Таіра Емір-Усеїнова. Оцінивши мій стан, він обрав малотравматичне лапароскопічне гастрошунтування, пояснивши, що такий метод не лише зменшить об’єм шлунка, а й допоможе знизити апетит.
Підготовчий період перед госпіталізацією тривав 2 тижні і включав необхідні обстеження, низьковуглеводну дієту та здачу аналізів. Крім того, потрібно було отримати дозволи на хірургічне втручання від ендокринолога, терапевта та окуліста.
Операцію зробили 14 листопада 2024 року, а в стаціонар я лягла 12-го — для контрольних аналізів та бесіди з анестезіологом. Баріатрія тривала близько півтори години, і вже через 6 годин мене перевели з реанімації в палату. Першу добу я була під крапельницею. Їсти й пити заборонялося, наказали лише робити дихальні вправи. На другий день медсестра змусила мене встати й, тримаючись за стіну, дійти до туалету. Великого розрізу не було, тому боляче було не стільки фізично, скільки морально — від страху й слабкості після наркозу та голоду. За два тижні до операції Таір Емір-Усеїнов перевів мене на низькокалорійне харчування, обмеживши порцію до 200 г. Для мене, звиклої до маминої кухні, це було дуже складно. Повністю припинити їсти довелося за 12 годин до операції.
На другий день дозволили трохи води й відвар шипшини, на третій — курячий бульйон. У лікарні я пробула 7 днів. Починаючи з 4-го дня, дозволили трохи їсти, але лише рідку їжу — супи, киселі, бульйони.
Через тиждень після операції мене виписали додому — звикати до нового життя. Їсти тепер потрібно було маленькими порціями 5–6 разів на день, без тривалих перерв. Раціон складався лише з рідких продуктів: вода, бульйони, мамин малиновий та журавлинний кисіль.
На другому тижні додалися йогурт без добавок, дитячі овочеві, фруктові та м’ясні пюре. Відварену курячу грудку, подрібнену в блендері з картоплею, я змогла собі дозволити лише на 20-й день після операції. Так само й творожну запіканку, приготовану в мультиварці. Пити потрібно було не менше 1–1,5 л води на день, але лише між прийомами їжі. Переїдати було не можна — живіт болів. Турбували рідкий стул і важкість у шлунку, які знімалися таблеткою «Мезиму».
Через місяць після операції я виявила, що моя вага стрімко впала до 110 кг, а ще за три тижні — до 100 кг. Найприємніше було те, що улюблені піжамні штани тепер просто спадали з мене.
На прийом я приходила кожні два тижні. Лікар уважно стежив за станом, і лише через 2,5 місяця дозволив перейти з перетертої їжі на звичайну, але варену, парову чи запечену. Без жирного, гострого, копченого. Нові продукти потрібно було вводити поступово, стежачи за самопочуттям.
Через 4 місяці після операції обмеження зняли повністю. Їсти тепер можна було все, але, як і раніше, 5–6 разів на день маленькими порціями, не запиваючи їжу водою.
Зараз, через понад 10 місяців після операції, я досягла ваги 78 кг, схуднувши більш ніж на 50 кг, і почала собі подобатися. З насолодою оновила гардероб, викинувши старі розтягнуті футболки. Але, як сказали лікарі, розслаблятися ще рано. Раз на місяць я обов’язково відвідую дієтолога, щодня контролюю вагу та кількість їжі, веду щоденник, де записую все, що з’їла. Апетит значно знизився, переїдати я собі не дозволяю. Навіть один зайвий шматочок понад 190–200 г викликає сильний біль у шлунку, який минає лише після «Но-шпи» або «Баралгіну».
При цьому я не відмовилася повністю від смаколиків. За словами лікаря, цього й не потрібно — головне не зловживати. Тепер раз на тиждень я влаштовую собі «чітміл» — дозволяю маленький батончик «МілкіВей», морозиво або мамин пиріжок із яблуками. Іноді їм навіть піцу чи суші, куплені для дітей, але суворо в межах розумного. А головне — я радію своєму новому образу, добре розуміючи, що мій шлях до стрункості тільки починається.
Автор статті
Бариатричний хірург із багаторічним досвідом, який допомагає пацієнтам покращити здоров’я та якість життя.
Дата публікації:
