Мій шлях із баріатрією: від 118 кг до здорового життя

Свою історію нам надіслав Дмитро — 39 років, 118 кг, досвід баріатричної операції та шлях до нового життя.

Признаюся: я довго відкладав цю розмову — так само, як відкладав тренажер, аналізи та власну втому. Мене звати Дмитро, мені 39, зріст 176 см, «стартова» вага — 118 кг. Заходячи сходами, задихався, тиск підвищений, переддіабет на межі. В якийсь момент я зрозумів, що це вже не «трохи поправився», а я живу так щодня — і таке майбутнє мені не підходить.

Рішення дозріло не через одну героїчну думку, а через дрібниці. Син просить покататися на велосипеді, а я кажу «завтра», хоча знаю — не поїдемо. Вночі прокидаюся від власного хропіння, вранці тягнусь за солодкою кавою не через смак, а щоб прокинутися. Коли стало соромно перед собою та близькими, записався на консультацію в центр баріатричної хірургії — туди, де баріатрією займаються системно і вже не перший рік.

Перший візит збив самовпевненість: ніяких «швидко і легко». Зі мною поговорили як з дорослим — пояснили показання, ризики і що операція працює лише разом із головою. Хірург — Емір-Усеїнов Таїр Сеїтхалілович чесно сказав: «Це інструмент. Все інше — дисципліна і спостереження». І мені це сподобалося — без обіцянок чудес.

Підготовка почалася за місяць: щоденник харчування, вода «за будильником», відмова від газованих напоїв, маленькі ковтки. Ендокринолог пояснив, які аналізи здати та чого чекати перші місяці (у лікарні сильна ендокринологічна служба — це відчувається на кожному етапі). Я обрав лапароскопічну продольну резекцію шлунка (sleeve) — цей варіант детальніше розібрали на прийомі: що змінюється анатомічно і чому насичення настає швидше. (Саме цю операцію в клініці виконують як стандартну баріатричну методику.)

День Х пам’ятаю на дотик: холодне повітря операційного блоку, жарт анестезіолога про «сон за рахунок держави» — і темрява. Прокинувся з відчуттям розпирання в плечах — це газ після лапароскопії, про який попереджали. Біль терпима, спрага — сильніша. Перші ковтки — суворо за схемою. Медсестра сказала: «Ходимо», і я ходив коридором маленькими колами, ніби заново вчився ходити. Той день мене чомусь переконав більше за всі попередні: команда не «оперувала і забула», поруч були хірург Емір-Усеїнов Таїр Сеїтхалілович, анестезіолог Корчак Віталій Петрович і сестри.

Додому виписали на третій день. Тиждень прозорих рідин, потім пюре, далі — м’яка їжа. Я вперше побачив, що означає наїдатися маленьким об’ємом: кілька ложок сиру — і все, «стоп-сигнал» всередині спрацював. Голові це не подобалося: за старою пам’яттю тягнуло «пощастити» вечірнім перекусом. Домовилися так: телефон — заряджатися в коридорі, перед сном — склянка води, а не перекус. Маленькі хитрощі, але працюють.

На другому місяці склався рутинний «скелет» дня:

• вода — завжди поруч;
• спочатку білок, потім овочі, якщо залишилось місце — крупа;
• газовані напої та солодка кава — мимо, організм чесно сигналить дискомфортом;
• щоденні кроки;
• сон не пізніше півночі.

Хірургічні речі я контролював разом із лікарем: вітаміни, залізо, В12, D — все за аналізами і призначенням, без «порад із чатів». Декілька разів натрапляв на типове плато — вага стояла два тижні. Раніше я би кинув, тепер — дотримувався режиму, і стрілка рухалася. Згодом зрозумів просту річ: марафон виграє рутина.

Чесно про неприємне. На третьому–четвертому місяці волосся трохи порідшало — не критично, але помітно. Здав аналізи, разом із лікарем скорегували білок та добавки — стабілізувалося. Декілька разів поспішав із твердої їжею — отримав тяжкість і висновок: не ганятися за «як раніше». На перших застіллях було ніяково: всі їдять, я — три вилки риби і пауза. Перестав виправдовуватися — говорив: «Мені зараз так краще», і цього вистачало.

Десь до півроку стало головне — повернулася енергія. Я не «сідав на спорт», я почав ходити. Спочатку 15 хвилин, потім півгодини, потім — пішки на роботу замість метро на одну зупинку. Ремінь перестав впиратися, а в маршрутці я вперше за багато років застібнув пасок без акробатики. На роботі помітили не «мінус кілограми», а те, що я став спокійніший і живіший.

Окремо скажу про довіру до місця, де оперувався. У центрі баріатрією займаються не поодинці — там і навчання колег проводять, і мультидисциплінарний підхід видно в дрібницях (від координації відділень до того, як із тобою розмовляють). Для мене це був важливий сигнал, що я потрапив туди, де баріатрія — не «мода», а відпрацьована практика.

Пройшов рік. Мінус 42 кг — це цифри. А результат — у іншому. Я піднімаюся на п’ятий поверх без зупинок. Не засинаю в обід над ноутбуком. Не ховаюся за широкою сорочкою. Їм повільно і усвідомлено; якщо «тягне старе», у мене є правило: один крок назад — два вперед. Наступного дня — вода, білок, прогулянка, сон. І ще одна важлива звичка: спостереження у лікаря раз на 3–6 місяців. Це дисциплінує не гірше за ваги.

Якщо коротко — що допомогло мені особисто:

• Чесні очікування. Операція — старт, а не фініш.
• Команда. Хірург, ендокринолог, дієтолог — не «зайві візити», а страховка від помилок. (Баріатрія — частина профілю лікарні та їхнього ендокринологічного напрямку.)
• Маленькі ритуали. Вода на столі, маленька тарілка, телефон не біля ліжка.
• Не порівнювати. Темп у всіх різний; важливий тренд і самопочуття.
• Без самодіяльності. Добавки та аналізи — лише за призначенням.

Я часто чую запитання від чоловіків мого віку: «Страшно?» — так. Але страшніше — жити в тілі, яке щодня нагадує, що ти сам собі противник. Баріатрія дала мені шанс знову стати батьком, який біжить у догонялки, а не шукає відмовку «давай завтра». За це я вдячний команді bariatr.com.ua та своєму хірургу Емір-Усеїнову Таїру  - тому самому, хто на початку сказав про «інструмент», а не «чарівну кнопку». (Його профіль та роль у клініці відкрито підтверджуються.)